Дика суміш індійських каст і Третього Райху
Публікації —
Публікації —
Попри те, що головною темою на порядку денному в Україні залишається війна, українцям вистачає сил на інші, так би мовити, позапланові теми для дискусій, які логічніше називати соцмережевим терміном «срачі». Однією з таких тем стала історія, яка мала місце під час фестивалю «Книжкова країна». Там, як стверджує консенсусна позиція ЗМІ й очевидців, дитяча письменниця Леся Воронина різко відреагувала на умовно зухвалу поведінку 12-річного хлопця, назвавши підлітка «істотою, яка намагається привернути увагу». Коли виявилося, що «істота» є дитиною з особливими потребами (аутизм), Воронина вибачилася. І на цьому власне історія закінчилася. А розпочався – срач.
Відразу домовимося, що розбирати саму історію на деталі – хто що насправді сказав, як на кого подивився, чим займалися ті люди, з якими на захід прийшов цей хлопчик тощо, усе це, напевно, має значення, але нам би хотілося поговорити про інше. Наприклад, про те, чи припустимо називати дитину «істотою». Так, просто дитину, навіть без жодних особливостей.
Письменниця Гаська Шиян, коментуючи цей інцидент, написала дуже цікаву й мудру річ – письменники зовсім не зобов’язані любити людей. Оскільки я не є письменником, бо статті у ЗМІ – це все-таки не літературні тексти, не можу з нею сперечатися на рівних. Та все ж зроблю одне припущення. Про один виняток. Яким якраз і є дитячі письменники.
Розумієте, діти – це та особлива страта суспільства, якій потрібна не стільки правда, скільки любов. Навіть, можливо, і не зовсім заслужена. (Дискусію про те, чи взагалі коректно вживати ці два слова, «любов» і «заслужений», поруч, в одному контексті – дозвольте не розпочинати. І так забагато хочеться сказати.) Саме тому ті, хто працює з дітьми чи для дітей – вихователі в дитсадках, учителі в школах, принаймні в початкових, та й письменники, які пишуть для дітей, – вони повинні їх любити. У найширшому значенні цього дієслова. Це, якщо хочете, «робота на довірі». Цільова аудиторія повинна вірити, що ці дорослі дяді й тьоті їх люблять – і тому роблять для них усе оце от. Можливо, хтось навіть і здогадається, що це не зовсім так, але ця довіра повинна бути – і повинна бути без жодних винятків.
Тому дитячий письменник, на мою суб’єктивну думку, не може назвати дитину, частину своєї цільової аудиторії, «істотою». За будь-яких умов. Врешті-решт, письменник на те і працює зі словом, аби знайти відповідний синонімічний ряд, який і дасть зрозуміти, що щось не так (принаймні тим дорослим, які несуть пряму відповідальність за дитину), і не образить. Тож претензії до пані Ворониної – зрозумілі. І вибачення її – теж. Але є в цій історії ще один момент, значно гірший і тяжчий, ніж здається на перший погляд.
Мова про справжнє цькування Ворониної, у безодню якого (цькування) кинулася чимала частина тих, хто вирішив прокоментувати цю історію в соцмережах. Тут можна було знайти і епітет «недописьменниця» (хоча, підозрюю, автор цієї цитати навряд чи відкривав хоч одну книжку пані Лесі, аби давати всерйоз такі оцінки її творчості), і заклики повикидати її книжки з бібліотек. Мені в певний момент спостереження за всією цією вакханалією навіть здалося, що ще трохи – і книжки Ворониної почнуть палити на площах українських міст…
Звісно ж, про «палити» – це все-таки перебільшення. Але перебільшення, буду чесним, невипадкове. Бо вже не перший рік я спостерігаю в українському суспільстві дуже неприємну тенденцію. Тенденцію, коли це суспільство обирає якусь окрему верству (чи окремих людей, як у випадку з Ворониною), як правило, найвразливішу і найслабшу, і починає буквально її клювати. Якщо ви цього не помічали – це, можливо, тому, що ви до цієї верстви не належите. Але поцікавтеся при нагоді, як в останній час реагують українці на, здавалося б, цілком безневинні коментарі – але на якісь дратівливі теми – від своїх співвітчизників (насамперед, звісно ж, співвітчизниць), які виїхали від жахів війни за кордон, у вимушену і для багатьох зовсім не приємну чи омріяну еміграцію. Ви дізнаєтеся для себе багато нового і прикрого про тих, хто вас оточує.
Є велика, колосальна відмінність між обґрунтованими претензіями і відвертим цькуванням. Хоча б тому, що претензії – це свідчення зрілості суспільства, його адекватності в оціненні тих чи інших подій. А цькування – знаєте, чия це характерна особливість? Ультраправих течій. Згадайте Третій Райх (ось чому вище я написав про спалювання книжок!) – там саме так усе й розпочиналося. Була знайдена вразлива верства, євреї, на яких повісили всіх собак. І, переконавши суспільство, що це саме прокляті інородці винні в тому, що велика Германська імперія програла Першу світову війну, тодішній режим досяг того ефекту, що більшості суспільства було все одно на знищення усіх прав і свобод цих людей, їхніх сусідів, колег, приятелів, на появу концтаборів і таборів смерті.
Українське суспільство за час повномасштабної війни зі зрозумілих причин пережило цілу низку потрясінь, які, на жаль, позначилися на ньому далеко не в найкращий бік. Спочатку почало відчуватися розшарування, така собі кастовість – якщо ти живеш десь у глибокому тилу, то ти вже маєш менше прав на висловлювання своєї позиції, ніж той, до кого фронт підійшов на відстань польоту КАБа, а якщо взагалі виїхав за кордон, то сиди і навіть не пробуй відкривати рота. Далі до цієї кастовості додалося оце практично-нацистське, характерне для ультраправих (у всіх країнах, між іншим – у Франції у всьому винні мігранти, у Росії кавказці, у Польщі українці; завжди і всюди є хтось сторонній, хто у всьому винен) цькування слабших, вразливіших.
Я розумію, що війна, стрес, умови життя, які не є нормальними для будь-якої людини. Але – війна рано чи пізно закінчиться. А цієї суміші кастовості і цькування «тих, хто у всьому винен», позбутися буде дуже важко. Подумайте над цим, перш ніж кидатися словами по соцмережах. Особливо щодо людей, про яких ви нічогісінько, крім одного малюсінького епізоду (до того ж, можливо, ще й спотвореного переказами), не знаєте.
