Ексклюзивна розмова з Олівією Колман та Бенедиктом Камбербетчем
З 28 серпня в українському прокаті фільм Джея Роуча «Роузи» з та Олівією Колман у головних ролях. За сюжетом, зовні життя Айві (Колман) та Тео (Камбербетч) виглядає бездоганним: успішна кар’єра, щасливий шлюб, чудові діти. Та за фасадом ідилії назріває буря. Коли професійні досягнення Тео починають стрімко падати, а амбіції Айві, навпаки, злітають, у родині спалахує небезпечна суміш суперництва й прихованих образ. «Роузи» ‒ нове осмислення культової стрічки The War of the Roses (1989), знятої за романом Воррена Адлера. Кінокритикиня Наталія Серебрякова записала розмову з акторами спеціально для ZAXID.NET.
Ця історія відома як шлюб, що пішов шкереберть. Але дивитися фільм цікаво саме завдяки хімії між головними героями. Як вам вдалося знайти правильний ритм у парі, адже стрічка балансує між абсурдним гумором і болісною реальністю?
Бенедикт Камбербетч: Гарне запитання. Хочеш почати?
Олівія Колман: Мені подобається думка, що все справді залежало від нас, щоб знайти цю «хімію». Але, звісно, основа була в сценарії Тоні Макнамара написав його блискуче. Тож достатньо було просто виконати те, що він заклав.
Олівієя Колман та Бенедикто Камбербетч на прем’єрі фільму (фото IMDb)
Б.К.: Ну, якщо ти Олівія Коулман ‒ бо вона інстинктивно геніальна.
О.К.: Ох!
Б.К.: А от мені довелося добряче попрацювати. Я робив багато варіантів однієї сцени й сподівався, що на монтажі з цього вийде щось путнє.
О.К.: Але воно вийшло природно. Ти ж смішний сам по собі.
Б.К.: Це дуже мило з твого боку. Але комедія, як я зрозумів, ‒ справа серйозна.
О.К.: Авжеж, так і є.
Б.К.: Справді, ми весь час балансували між «хімією» і тоном. Але левову частку роботи зробив Тоні.
О.К.: Так, а ми вже просто отримували задоволення від процесу.
Б.К.: Ти діяла інстинктивно, а я хвилювався. І от результат.
Фани давно чекали, щоб побачити вас разом на великому екрані, і символічно, що це сталося саме з такою відомою історією. Як для вас було втілювати цих персонажів і нарешті працювати в дуеті?
Б.К.: Чудово.
О.К.: Було неймовірно весело.
Б.К.: Ми так довго чекали на цю співпрацю, що я боявся: а раптом розчарує? Але все перевершило очікування. Єдине, чого я остерігався, ‒ що на папері воно виглядає ідеально, а якщо в реальності не запрацює, то проблема в мені.
О.К.: Але все було чудово.
Б.К.: Так, справді чудово. Ми щиро насолоджувалися роботою.
О.К.: Це виросло з нашої дружби. Ми не раз говорили, що хотіли б попрацювати разом, і ось момент настав.
Б.К.: І, звісно, не обійшлося без «дорослих у кімнаті» ‒ Девіда Ґрінбаума, який тоді представляв Fox Searchlight, а також твого чоловіка й мого друга Адама Актона. Вони зібралися разом і запропонували ідею нового прочитання The War of the Roses. Тоні презентував свій сценарій, потім написав його ‒ і це було блискуче.
О.К.: Так.
Б.К.: От і все.
Оскільки це чудова комедія, поговорімо про ваших кумирів у жанрі. Хто змушує вас сміятися ‒ з минулого чи теперішнього? І яку роль гумор відіграє у вашому житті поза роботою? Що вас щиро радує?
О.К.: Ох.
Б.К.: Пітер Селлерс. Кейт МакКіннон.
О.К.: Для мене велика мрія була попрацювати з Енді Сембергом.
Б.К.: Так, Енді Семберг.
О.К.: Ще назву Джеймі Деметріу.
Б.К.: Усі в What We Do in the Shadows, включно з його сестрою.
О.К.: О, так.
Б.К.: І у фільмі, і в серіалі. І, звичайно, Робін Вільямс.
О.К.: О, так, безперечно.
Б.К.: Леслі Нільсен.
О.К.: Люсіль Болл.
Б.К.: І, звісно, класики. Чарлі Чаплін. Нещодавно знову переглянув «Великого диктатора». Його гра, його винахідливість ‒ і водночас серйозність того, про що він говорив.
О.К.: Ось воно: і смішне, і сумне разом.
Б.К.: Дуже потужне поєднання.
О.К.: Це ні для кого не новина, але саме такий контраст робить історію сильнішою.
Б.К.: Абсолютно.
Б.К.: Друга частина питання була про роль гумору в житті, правда?
Кадр з фільму
Так. Як багато він для вас означає поза роботою?
О.К.: Це дуже важливо.
Б.К.: Насправді ‒ найважливіше.
О.К.: І ще я люблю, коли вдома ми всі сміємося одне з одного. Це прекрасно.
Б.К.: Так, ці моменти безцінні.
О.К.: Іноді навіть жорстокі. Наприклад, коли мій чоловік падає, це неймовірно смішно. Наступного року у нас 25-річчя шлюбу, і він сам жартує, що така «шкідлива» радість продовжує стосунки.
Б.К.: Тим паче у старості падатимете частіше ‒ буде весело (сміється).
О.К.: (сміється) Так, можливо.
Б.К.: Якщо ще й він зможе сміятися з цього ‒ то взагалі чудово.
Ви обидва виглядаєте на екрані так, ніби страшенно смішите одне одного. Чи є у вас улюблені спільні кумедні моменти поза знімальним майданчиком?
О.К.: Ми постійно сміємося. Учора в метро була сцена, яку я не забуду. Ед (наш колега) оплатив прохід телефоном за нашого наймолодшого, потім я, діти… а коли дійшла його черга, система його не пропустила ‒ бо він уже «переплатив». Я щиро хотіла, щоб він застряг, і він таки застряг у турнікеті. Я ледь не розридалася від сміху. Бідний Ед!
Б.К.: І вся ця ситуація була ще смішнішою, бо він узагалі дуже вправний, спортивний чоловік. Тому, коли з ним трапляються дрібні невдачі ‒ він падає чи вдаряється головою, ‒ це виглядає ще кумедніше.
Кадр з фільму
У фільмі ваші герої ненавидять одне одного. Як вам вдалося побудувати так звану «анти-хімію»?
Б.К.: Це було непросто. Як сказала Олівія., сценарій написаний блискуче, і в цьому величезна заслуга Тоні Макнамари. Ми знайомі давно, і ролі частково створювалися з урахуванням нашої взаємодії. Але коли Олівія почала грати справді жорстко, мені навіть доводилося перевіряти: «Лів, у нас все гаразд? Ми як актори окей?»
О.К.: Це було дуже мило.
Б.К.: Ми мали багато веселих моментів як вигадана пара. Але коли з’явилася справжня жорсткість, стало відчутно, наскільки сильним може бути матеріал. Іноді навіть болісним.
О.К.: Так, але при цьому це все одно смішно. Такий собі гумор «ау!».
Наскільки вирішальним було для вас, що сценарій написав саме Тоні Макнамара?
О.К.: Це було ключовим фактором. Але варто сказати, що ми були в проєкті ще від самого початку, тому наша довіра до Тоні була повною. Тож усе ніби одразу склалося. Потім він на певний час зник, працював, і, звісно, це величезна праця. Але у нього виходить так легко, ніби без зусиль.
Б.К.: Абсолютно.
О.К.: Він написав сценарій, ми прочитали його і зрозуміли ‒ це чудово.
Б.К.: Блискуче. Просто блискуче. Ми не могли дочекатися, щоб узятися до роботи.
О.К.: Він неймовірний. Нам дуже пощастило.
Б.К.: Так, справді. І ще важливо відзначити: він надзвичайно щедрий. Не тримається за кожне слово як автор. Він дуже відкритий до співпраці.
О.К.: І це сильно полегшує роботу.
Б.К.: Це, власне, показник його геніальності. Адже бути готовим працювати у партнерстві, залишаючись при цьому таким сильним автором, ‒ величезна перевага. Хоча правду кажучи, ми майже нічого не змінювали.
О.К.: Просто його щедрість усе визначає.
Б.К.: Але він завжди уважно вислуховував наші ідеї, був відкритий до них.
О.К.: «О, чудово, спробуймо!», ‒ отак він реагував.
Б.К.: Саме так.
Кадр з фільму
Якими були ваші джерела натхнення? Як ви знаходили баланс між чорною комедією і драмою?
Б.К.: Головним джерелом натхнення був оригінальний фільм. І, звісно, сам сценарій, у ньому вже все було закладено.
О.К.: Так. До того ж у нас схожі смаки: мої улюблені комедії завжди трохи темні.
Б.К.: Але водночас у них є правдоподібність, щось автентичне. Це не просто набір жартів один за одним.
О.К.: Точно. Ми добре це розуміли.
Б.К.: Англійська традиція комедії ‒ це не завжди дотепність чи колючі епіграми в стилі Вайлда. У нас інше: не стільки комедія жорстокості, скільки комедія поразки. Згадайте Алана Партріджа, Безіла Фолті, Девіда Брента. Це чоловіки, чия сміховинність у постійних провалах. Але водночас ти хочеш, щоб вони отримали бодай якусь перемогу.
О.К.: Спостерігати за їхніми провалами дуже смішно. У нас справді схожий смак до цього «темного».
Б.К.: Тож коли в Тео починає все руйнуватися, я, мабуть, трохи підживлювався цією англійською традицією. І реакція відчаю після цього теж звідти.
«Роузи» показує, як шлюб Айві й Тео руйнується під тиском. Як ви працювали разом, аби правдиво передати цей розпад?
Б.К.: Розсипався як особистість. Абсолютний зрив. Але знову ж, я повертаюся до Тоні Макнамари. Коли в тебе є такий сценарій, він стає надійним дороговказом.
О.К.: Так, це справжній «план дій».
Б.К.: І ще Джей, наш режисер. Ми ще майже не згадували його, але мусимо. Він майстерно керував усіма моментами.
О.К.: Так, він тримав нас у потрібному руслі.
Б.К.: Особливо коли мені було надто важко.
О.К.: І мені теж.
Б.К.: Він умів повертати реальність навіть у найсюрреалістичніших чи гумористичних сценах. Це було надзвичайно важливо.
О.К.: Бо насправді ми починаємо «заробляти» тільки тоді, коли сценарій слабший і треба його рятувати. Але з Тоні нам нічого рятувати не доводилось.
Б.К.: Це був подарунок.
О.К.: Ти просто промовляєш його слова ‒ і вони працюють. Тож дякуємо, що ви думаєте, ніби це ми зробили всю роботу. Насправді це був Тоні.
Приємно бачити, що інтелектуальна комедія для дорослих виходить у прокат. Ви обоє неймовірно смішні. І мені здалося, що шлюбне життя показане напрочуд правдиво. Що вам найбільше відгукнулося у сценарії, якщо говорити про стосунки між подружжями?
Кадр з фільму
Б.К.: Є ті моменти, коли ви разом уже дуже довго… або навіть коли пара ще не так давно разом. Але все одно трапляється, що перестаєш слухати одне одного. Або думаєш, що твої справи важливіші за те, чим займається твій партнер.
О.К.: Або коли починаєш усе зводити до «правильного» чи «неправильного». Гадаю, багато глядачів упізнають у цьому себе, але й з полегшенням подумають: «О, ми ще не настільки погані». І головне ‒ щоб ніколи такими не стали. У фільмі дуже багато спостережливої правди про баланс у стосунках. І про те, як реагувати, коли динаміка змінюється ‒ з будь-якої причини.
Б.К.: Тут не йдеться про сучасні дискусії щодо шлюбу, гендеру чи одностатевих пар. Усе зводиться до конкретної динаміки між двома людьми.
О.К.: Саме так. Це завжди двоє людей. Якої б вони не були статі чи віку, кожен намагається долати свої труднощі. І важливо бути добрими одне до одного, слухати. А іноді просто замовкнути й вислухати.
Б.К.: Так. Слухання ‒ ключ до стосунків.
У «Роузах» ви знову працюєте зі сценарієм Тоні Макнамари після величезного успіху «Фворитки». Його гострий, саркастичний гумор добре видно й тут. Що вам найбільше подобається у його письмі?
О.К.: У нас схожий гумор ‒ у мене, Тоні та Бена. І навіть у продюсерів. Він неймовірно розумний. І при цьому легко та невимушено пише те, від чого інші, можливо, утрималися б. Його тексти бувають колючими, провокаційними, але він подає це з усмішкою ‒ і ти навіть не розумієш одразу: «О, він справді це написав?» Він унікальний. І завжди робить нас кращими на екрані, а це дуже приємно.
Б.К.: Абсолютно.
Бенедикте, режисер Джей Роуч казав, що у вас із Олівією є майже «шосте чуття» у комедійному темпі. Наскільки ваша давня дружба допомагає на майданчику?
Б.К.: Дуже. Адже основа дружби ‒ це знання одне одного, а воно народжує довіру. Це величезний плюс, і він є з самого початку. Між нами є короткий шлях, спільна мова. А ще я постійно вражений інтуїцією Олівії ‒ емоційною, професійною. Вона працює настільки тонко й одразу потрапляє в суть. Це змушує й тебе піднімати планку. Тож так, є близькість і водночас ‒ вона все одно вміє мене дивувати.
Бенедикто Камбербетч (фото Катерини Сліпченко)
О.К.: Я відчуваю те саме.
Скільки роботи пішло на те, щоб через фізичність показати складний шлях від пристрасного кохання до відчуження й навіть ненависті?
О.К.: Думаю, це відбувається природно. Коли ти щасливий ‒ твоє тіло одне, коли злишся ‒ зовсім інше.
Б.К.: Так, жести твердішають. Виникає відстань. І в будинку це буквально видно ‒ вони займають різні його частини. Як у першому фільмі: вони розділяли простір, наче територію у війні. Це видно навіть у фізичності. З’являється холодність, замкненість. І це трагічно, адже хочеться, щоб вони згадали, що відкрило їхні серця на початку. А відкритися ‒ це завжди ризик, ризик бути пораненим. Але саме в цьому і є любов. Може, це й на мій надгробок піде: «Відважся відкритися».
Як вам було втілювати ці стосунки на екрані, особливо в моментах, які водночас кумедні й доволі агресивні?
Б.К.: Мені сподобалося.
О.К.: Мені теж здалося це дуже веселим.
Б.К.: Так, це було справжнє задоволення. Був момент, коли я трохи розгубився, бо нам було настільки весело. А потім історія почала переходити у токсичність ‒ і це відбувалося майже хронологічно під час зйомок. Коли вони вже замкнені у будинку, усе стає справді важким, а сам будинок стає ніби третім героєм цього шлюбу. Ну, другим чи третім… може, навіть четвертим. Але факт у тому, що будинок ‒ величезна частина цих стосунків. І саме там, у фінальних сценах, усе почало «злітати з рейок». Я добре пам’ятаю перші дні зйомок у тій декорації: «Ого, тепер стає справді гаряче». Я навіть хотів перевірити, чи все гаразд у нас із Олівією поза камерою, бо моє м’яке серце хвилювалося. Але саме в цьому й полягає майстерність Тоні: зробити так, щоб щось комфортне поступово ставало дедалі незручним, а дотепність і любов перетворювалися на зброю.
О.К.: Але грати це було неймовірно цікаво.
Б.К.: Так, після того, як ми переконалися, що між нами все добре, можна було отримувати задоволення навіть від того, що ми «кидаємося гидотою» одне в одного.
О.К.: Кидаємося, так би мовити, лайном.
Б.К.: Або тортами, апельсинами, навіть зброєю. Навіть у фізичному плані це було весело.
О.К.: Це ж мрія для актора ‒ у межах однієї роботи прожити стільки різних станів. Нам це вдалося, правда ж?
Б.К.: І ще як! На повну котушку. Тож дякуємо Тоні. Уся ця розмова ‒ фактично любовний лист до Тоні Макнамари. Пиши нам ще один сценарій! І ще, і ще.
Оскільки це нова версія стрічки, яку багато хто вважає сучасною класикою, наскільки ви спиралися на гру попередніх акторів ‒ Кетлін Тернер і Майкла Дугласа? Як ви підходите до персонажів, які вже живуть у пам’яті глядачів?
О.К.: Знаєте, я б не сказала, що це прямий ремейк.
Б.К.: Так, радше натхнення.
О.К.: Саме так. Як це зазвичай буває в мистецтві: одне надихає інше. Знайти щось абсолютно оригінальне практично неможливо.
Б.К.: Це був лише відправний пункт. Тут ідеться про двох британців, які живуть у США, що вже створює інший контекст. У нашій історії є інвестиція в почуття: ми показуємо, чому все руйнується, а не смакуємо сам процес руйнації, як у першому фільмі. І в плані персонажів ‒ вони зовсім інші. Якщо я правильно пам’ятаю, герой Дугласа починав як романтик, який із часом стає цинічним і розчарованим у дружині. У Тео такого немає. Це історія про двох людей, які віддаляються одне від одного через нову динаміку у стосунках.
О.К.: Так, це абсолютно інші герої.
Б.К.: І саме тому ми не могли напряму спиратися на образи Дугласа та Тернер. Вони культові, це їхнє. А наше ‒ інше. Сподіваюся, обидві версії зможуть співіснувати й не будуть надто порівнюваними, хоча, звісно, глядачам природно робити паралелі, зважаючи на спільну відправну точку і назву фільму.
