Уривок з книги Артура Дроня
Ця книга короткої прози – свідчення солдата про досвід великої війни. Віра на фронті, братерство між військовими, страх і надія, смерть і Любов. Автор пропрацьовує власні травматичні спогади, але текст може стати психотерапією не лише для нього, а й для читачів.
Автор говорить про себе, переповідає реальність та сни, але передовсім фіксує життя на межі. Розповідає про людей великої Любові, на яких все й тримається. Тут обʼявляється Господь Окопний, починається Найновіший Завіт, стає опорою українська культура в рюкзаку, а визнані метри воєнної літератури не витримують випробування реальністю. Їм про нас, українців, нічого не відомо. Про себе можемо говорити тільки ми, бо на Східному фронті все змінилось. І Артур Дронь говорить про це відверто і прямо. Як говорять ті, які були на межі. І повернулися.
ZAXID.NET публікує уривок з книги Артура Дроня «Гемінґвей нічого не знає», яка вийде у «Видавництві Старого Лева». Дизайн обкладинки створили Андрій Лесів та Романа Романишин. До 11 серпня триває передпродаж книги.
Дві смуги на вулиці Мечникова
У Львові загиблих солдатів хоронять навпроти пологового будинку. Вікна Лікарні Святої Анни виходять на Марсове поле, а хрести на полі обернені до вікон. Ті, хто приходять у життя, і хто пішли з нього, розділені двома дорожніми смугами вулиці Мечникова. Якщо рухатися із Личаківської вниз до Пекарської, то опиняєшся саме посередині.
Уперше я побачив могилу Слави на позивний Батум у січні 23-го й одразу подумав: це мала бути моя ямка. Це ж його похоронили в моїй ямці. У грудні 22-го на бойовому чергуванні в Серебрянському лісі я сам обрав, де стоятиму на посту. І сказав, що мене не потрібно міняти до вечора. Але Слава прийшов через дві години і відправив мене зробити чай, а він тим часом підмінить. Через сорок хвилин руский снаряд прилетів під дерево в чотирьох метрах від бліндажа, осколки влучили просто в місце, де мав стояти на посту я, але стояв Батум. Заступив на мій пост, прийняв мої осколки, ліг в мою яму.
Ця думка навіть не була страшною. Просто чітка візуалізація. Багато з нас думали про можливу загибель, прокручували різні варіанти. Важко прийти на Марсове поле під час відпустки, провідати побратимів і не подумати про те, що, може, десь у наступних рядах лежатимеш ти. Але й це теж не про страх. Бо дивишся на попередні ряди і розумієш, що міг лежати й там, і то уже давно. Але досі тут, між пологовим і кладовищем. На пішохідному переході.
Вперше поставитися до своєї можливої (гарантованої?) загибелі з холодною практичністю довелося в жовтні 22-го. Складний час перших великих втрат для 215-го батальйону. У нашій роті Док, Бомж і Базука тоді вже загинули, а всіх постраждалих не перелічиш. Щодня з позицій спускали поранених, а потім і загиблих. Я тоді мав розмову, без якої не міг би заспокоїтись.
Рідні не знали, що я на нулі, – вирішив сказати їм згодом, після повернення на відпочинок. А до того говорив, що ходимо за «серйозними військовими» і риємо для них окопи. З родини знав тільки Сергій – мій вуйко, який воював у чотирнадцятому. Тому розмовляти треба було з ним. Треба було взяти з нього слово: раптом що – він покерує, аби мене хоронили не в Підмихайлівцях, селі мого дитинства, а у Львові, місті мого життя. Щоб на Марсовому, де всі наші хлопці.
Звичайно, я не дуже планував померти, але мусив це сказати йому на випадок найгіршого.
– Мені це важливо, – кажу, – дай мені слово.
Він дав.
Це дуже особисте. Хтось налаштовується, що він точно не загине. А хтось говорить, що простіше одразу змиритися зі своєю смертю. Ще інші зовсім про це не думають.
Ми з хлопцями думали. Деколи говорили, жартували із цього. Наприклад, про те, що ротація нам світить хіба на поле поховань.
З Пухом і Булем ми їздили на могилу до побратима в інше місто. Там одному воїну поставили великий пам’ятник із фігурою у повний зріст.
Буль каже:
– Якщо я опинюсь на Марсовому, не дай Бог, ви мені такий памʼятник поставите.
– Та чо, – відказую, – файно ж. Поставимо обов’язково.
– Ні в якому разі.
– Скажемо: «Андрійко мріяв мати по своїй героїчній смерті такий почесний великий пам’ятник, і ми не могли його не встановити».
– Ну ти і гандон.
– Але рельєфним тебе зробимо. З м’язами і пресом.
– Ну хіба якщо з пресом.
Для мене важливо було дивитися на це тверезо. Я нічим не кращий і не гірший за багатьох людей, які загинули. Не заслуговую на життя більше, ніж хтось інший. Всі на нього заслуговують, окрім руских. Я можу загинути так само, як будь-хто із моїх побратимів. Не хочу цього, не налаштовуюсь, що це точно відбудеться, але й не кажу собі, що якось застрахований. На війні відстань від життя до смерті бачиться дуже короткою. Це як із вулицею Мечникова. Ось життя, а через дві смуги вже смерть. Якихось дві смуги, і все.
Але такі думки працюють лише з власною смертю. Про неї можеш думати і боятися її. Можеш з неї сміятись. Можеш не вірити в неї. Все це не працює, коли помирає інший. Воно, мабуть, найгірше. Потім нас добре видно на похоронах. За стовпом диму від безперервного куріння. За постарілими обличчями. За безпорадними поглядами. Так, їхні похорони – це наша безпорадність. Ніби хтось лягає в твою ямку. Ніби приймає твої осколки. Ніби переходить через дорогу.
