МОЇ ЖНИВА Скільки буду жити, стільки буду пам'ятати пору жнив. В моєму дитинстві це було щось сакральне і дуже тяжке, ніякої лірики, одна проза. Комбайни збирали врожай тільки колгоспний, а люди самі мали впоратися зі своїм хлібом. Жито доспівало, пшеничка набиралась глютену, про який ми тоді ні сном, ні духом, волоть з проса нагиналася до землі.Пора — казав батько і діставав серпи, ладнав грабки, мати наливала в бляшаний бідончик воду і в'язала на голову білу перкальову хустинку.Я теж збиралася — платтячко, якась легка обувка на ноги, хустинка.Серп був великий, а рука моя ще мала. Нива довга, сонце пекуче і мухи, ці капосні створіння, вже від самої хати супроводжували нас на лан.Мамо, я правильно жну?Та жни. Дивись, як я роблю, і жни.Золоте правило: наука — це коли ти ростеш і спостерігаєш, як мати копає, батько струже, бабця в'яже. І ти сам повторюєш ці рухи, і в тебе спочатку таке собі, а далі і нічого.Зайшли від Сяньки. Пшениця похилилась на дядька Степана повітку. Дощ її нагнув, вітер місцями поклав, а вихор поколошкав.Я захватила долонькою пару стебел, відпильгучила їх серпом. Далі краще, далі вже й непогано.Мамо, в мене добре виходить?Мати робила перевесла, батько підкошував грабками полеглу солому. Колоски місцями вросли в бур'янець і висипалися в землю.. Літо було дощовите, грозове, от і положило пшеничку.А ось і перший сніп.А ось і перша півкопа (30 снопів і зверху "шапка" — самий великий сніп, який розлягався і покривав півкопу).Тато підкосив полеглі місця і пішов на свою пасіку, а ми з мамою далі жали, в'язали, складали півкопи.Сонце нестерпно пекло. Воно нагрівало землю, солому, серпа. Піт заливав очі. Остюки прилипали до рук, стерня колола ноги до крові.Мамо, мамо, я порізалась…Кров залила долоньку і закапала на перевесло.Біжи до хати, там баба.Я побігла обніжком. Всю дорогу махала рукою і кров текла ще дужче.Бабо, бабо…Баба все лікувала горілкою — і кашель, і радикуліт, і різачку ( шлункові проблеми). Ну а рани, то тільки горілка. Вона з пляшки хлюпнула на закривавлену руку самогонки і я "відключилась". Відкрила очі, баба чимсь перед ними махала. Я лежала, щось пекло, щось боліло, серце калатало.Постраждав мізинець. Серп зняв все, що можна було, до кісточки. Батько мене возив велосипедом до сільського дохтора Явдуна, той перев'язував рану, щось мені казав, добрий був чоловік. Палець заживав довго.Це були мої перші жнива. А далі другі, треті. Я навчилася і жати, і перевесла робити, і снопи в'язати, і копи складати, і ціпом молотити.
І до цього часу шрам на лівій руці, на мізинці нагадує мені про ті далекі часи, коли я була мала, а всі дерева великі…
Галина Потопляк
Фрагмент з картини Миколи Пимоненка "Жниця"
